Гурт “Океан Ельзи” розпочав північноамериканську частину свого

Ліворуч: Святослав Вакарчук та Зореслав Байдюк

євроатлантичного турне “Я їду додому”. Перед своїм концертом у столичному Вашингтоні лідер гурту Святослав Вакарчук завітав у студiю Голосу Америки, де своїми планами та очікуваннями від туру поділився у розмові із Зореславом Байдюком.  

ЗБ: Це перший великий тур українського колективу у Сполучених Штатах, який не зупиняється на виступах на українських фестивалях. Які очікування від цього туру?

СВ: Насамперед, коли ми робимо концерти у різних країнах, думаємо про те, що в цих країнах є багато наших шанувальників, які мають менше можливостей побачити нас і почути музику на живо (на відміну від наших шанувальників в Україні чи країнах Східної Європи, де ми частіше буваємо). Тому для нас це завжди своєрідна суспільна місія. І, безумовно, це спілкування з друзями, яких ми набули ще минулого приїзду. Завдяки таким подорожам очевидним є також розширення свого власного світогляду.  

ЗБ: Можна сміливо сказати, що поки що українська музика широкому загалу не відома. Чи можливо українському гурту або виконавцю вийшли на широку американсьбку аудиторію?

СВ: Абсолютно можливо. Для цього потрібно декілька речей. По-перше, треба мати велике бажання і справді цього хотіти. По-друге, безумовно, потрібен механізм, який би створив певний міст з індустрією, що добре розвинута у США. Це або інститут продюсерів, або компанія, яка займає тут серйозні позиції.

Але, повертаючись до питання “Чи це можливо?”, філософськи хочеться запитати, а чи є це головною метою? Коли ми починали займатися музикою, а було це 12 років тому, ми робили це для власного задоволення і не хотіли ні на секунду ставати популярними, чи відомими навіть в Україні. Просто, коли любиш свою справу і робиш її щиро, виходить достатньо резонансно по відношенню до слухачів, які це близько сприймають і тоді з’являється така популярність.

На мою думку, з широкою аудиторією це теж справедливо. І це можна побачити на прикладі Східної Європи.       

ЗБ: Чи є в планах написати пісню для американської аудиторії?

Святослав Вакарчук

СВ: Якщо йдеться про англомовні пісні, то тут проблема тільки в одному – наскільки щирими вони будуть. Оскільки я пишу тексти не головою, а серцем, то тут дуже важливо відчувати і нести цей заряд енергії на англьійській мові. Не зважаючи на те, що я достатньо вільно володію англійською мовою і можу нею розмовляти, а деколи навіть думати, але відчувати на ній не так просто. А робити це кон’юнктурно, ради певного успіху – не у моїх правилах. Я думаю, якщо таке має статись, то воно станеться саме по собі.

ЗБ: Ви вже мали перший концерт у Нью-Йорку, які враження?

СВ: Приємні враження як від самого концерту, так і від міста. Нью-Йорк зустрів нас дуже привітно. Ми встигли побувати у музеї, і я був дуже радий, що ми мали півдня мистрецтва образотворчого або інсталяційного, а потім мали власне мистецтво у концертному залі. Якщо так продовжуватиметься весь тур, то все буде добре.

ЗБ: Україна свого часу була лідером виробництва піратської продукції. США довго тиснули на Київ, щоб приборкати інтелектуальне піратство. Звичайно, Вашингтон керувався у першу чергу інтересами Голлівуда та американських виконавців. Однак необхідні закони були прийняті і схоже працюють. Чи відчувають українські музиканти користь від них? 
 
СВ: Я думаю, що найголовніша проблема, яка зараз стоїть перед усіма країнами, що починають демократичний шлях, і перед Україною також – це навіть не погана законодавча база, а відсутність культури її виконання.

Я добре ознайомлений із законом про авторські та суміжні права і можу сказати, що він у багато чому не поступається своїм європейським аналогам і є достатньо дієвим та правильним. Проблема в тому, що його дуже часто не виконують.

Якщо говорити про критичні речі, то можна сказати, що серед них є недостатній механізм щодо контролю виконання цього закону. Нема чіткої взаємодії між правоохоронними органами, організаціями із захисту авторських прав, споживачами та носіями цих прав, наприклад музикантами, програмістами і так далі. Тобто в цьому контексті ще дуже багато треба зробити. Однак в музиці ситуація значно змінилася на краще за останні шість-сім років. І хочеться з оптимізмом дивитися у майбутнє.